Вівіан Майєр (Vivian Maier, 1926-2009) стала одним з найгучніших відкриттів в сучасній фотографії останніх років. У перебігу 40 років вона працювала гувернанткою в американських сім'ях, а у вільний час захоплено фотографувала вуличне життя на середньоформатний Rolleiflex.
Вражає те, що вона не піклувалася про публікації своїх знімків, але тим не менш ретельно зберігала відзняті плівки. Архів Майєр налічує більше 100 000 негативів, а перша його частина була випадково куплена на аукціоні всього за 400 доларів.
Достовірних відомостей про життя Вівіан Майєр вкрай мало. Відомо, що вона народилася в 1926 році в Нью-Йорку, але виросла в Парижі, повернувшись в США тільки в 25 років. Якийсь час вона працювала у кондитерській, а потім була нянею протягом 40 років, 14 з яких прожила з однією сім'єю Генсбург. Між 1959 і 1960 роком Вівіан на самоті подорожувала по світу, відвідавши Єгипет, Таїланд, Тайвань, В'єтнам, Францію, Італію, Індонезію та інші країни.
Її колишні вихованці згадують, що вона носила чоловічі брюки і безглузді широкополі капелюхи, по переконанням була соціалісткою і феміністкою, захоплювалася кінематографом і театром, відрізнялася замкнутим характером, але при цьому відмінно ладіла з дітьми. Їй було дуже складно розлучатися з речами: щоразу, влаштовуючись на роботу в нову сім'ю, вона приїжджала з купою валіз, в яких зберігалися старі журнали, блокноти, газетні вирізки, негативи, ролики кіноплівки з майже безсюжетні зйомками - наприклад, з вікна поїзда, і аудіокасети з записами її розмов з людьми, яких вона знімала на вулицях - іноді вона записувала ці розмови на магнітофон. У старості Вівіан Майєр жила на допомогу для престарілих і навіть якийсь час була бездомною. Але діти однієї з сімей, яких вона виховувала ще в 50-х роках, розшукали її, зняли квартиру і дбали про неї до самої смерті, в січні 2009-го.
У Чикаго є великі камери зберігання, в яких за помірну плату люди здають старі речі, які їм заважають будинку. А коли господарі перестають платити, весь цей древній мотлох йде з молотка на аукціоні. У 2007 році 26-річний агент з нерухомості Джон Малуф (John Maloof), пишучий статтю про історію Чикаго та його жителів, «наосліп» купив на такому аукціоні коробку зі старими негативами. До цього він особливо не цікавився фотографією, але проявивши плівки, зрозумів, що до нього в руки потрапило справжній скарб. На тому ж аукціоні він знайшов і викупив інші коробки з того ж сховища з тисячами непроявлених плівок. Приблизно через рік після покупки Джон виявив в одному з ящиків конверт з іменем господині архіву. Набравши в Гуглі ім'я Vivian Maier, він виявив тільки короткий некролог. Зайнявся пошуками фотографа Джон вийшов спочатку на одну сім'ю з якою жила Вівіан, потім на іншу. Одна з них передала йому особисті речі няні - валізу з одягом, коробки з газетними вирізками, проявленими знімками і її фототехніку, зокрема ту саму камеру Rolleiflex, на яку вона знімала майже всі сюжети. Потім Малуф виклав деякі відскановані знімки в Інтернет, де вони викликали справжній фурор. Він отримав близько 200 пропозицій зробити виставку або зняти документальний фільм про Вівіан Майєр. Дебютна експозиція пройшла в 2011 році в Chicago Cultural Center. Зараз Джон займається не обробленими негативами і плівками, а нещодавно опублікував книгу фотографій Майєр.
Така офіційна версія, але в цій майже детективної історії є кілька темних місць. Наприклад, один з колишніх друзів Джона Малуф, колекціонер ретро-фотографій, стверджує, що ім'я фотографа було чудово відомо Малуф відразу ж після покупки, коли Вівіан Майєр був хвора, але ще жива, і що Малуф купив знімки зовсім не випадково і з самого початку здогадувався про їх цінності. Крім того, залишається загадкою особистість самої Майєр і її дивна, майже маніакальна пристрасть до процесу фотографування і повна байдужість до результату своєї творчості, адже більшість своїх плівок вона навіть не проявляла.
По суті, вона знімала нікому не потрібний репортаж, репортаж без замовника і глядача. Двісті плівок у рік - це вже не просто хобі, це вже рівень фанатичної захопленості. Вівіан Майєр була дивачка з дивацтвами, самотня, не любить розповідати про своє життя. Вона ходила з камерою на шиї, влаштувала у своїй кімнаті фотолабораторію, але ніхто з її вихованців та їх батьків не бачив надруковані знімки її вуличних репортажів. Можливо, у фотографії їй взагалі не був важливий кінцевий відбиток на папері, може бути, піймавши в об'єктив людини або сюжет і натиснувши на кнопку, вона вже «привласнювала» собі, отримувала в свою колекцію цей відбиток його особистості, фрагмент буття. І це і було її справжньою «камерою зберігання».
