Після завоювання Персії та Близького Сходу іслам безжально увірвався в Єгипет і в країни, розташовані на південно-африканського узбережжя. На початку VII століття нова віра зробила один із найрішучіших культурних кроків разом з маврами, котрі перетнули Гібралтар і міцно осіли на півдні Іспанії.

І хоча клімат Андалусії не такий жорсткий і надзвичайно сухий, як у серці ісламу - Персії - вода тут теж вважається нагородою. Маври звели тут потужні іригаційні споруди, які були практично повністю зникли з відходом римлян. По всій Гвадалківірской долині, де процвітали Кордоба і Севілья, природні запаси води збиралися в цистерни та резервуари для поливу виноградників, розбитих на терасах, а також для інших культур, на яких грунтувалося процвітання мавританської економіки. Місцеве населення поступово залучалося до такий стиль життя і брало нову культуру, але більшість фахівців запрошувалися з інших держав ісламської імперії, і, таким чином, спадкоємність в архітектурних стилях і в садовому проектуванні гарантувалася.

Навіть самі ранні приклади мавританських садів, від яких, в принципі нічого не залишилося, є осередком вишуканості, заснованої на гармонії між водними просторами і декоративними архітектурними елементами усередині найчастіше складного ансамблю закритих внутрішніх двориків. І дійсно, сади були комбінацію замкнутих просторів і околиць, а, в багатьох випадках, і панорамних видів, які миготіли в склепінних галереях - найелегантнішою деталі.

Усередині двориків або патіо розподілення води було, в будь-якому випадку, визначальним моментом. І справді, якщо порівняти мавританські сади з їх віддаленими родичами, розбитими по всьому ісламському світу, водні запаси тут були на висоті. Саме це робило хитросплетіння доріжок і стриманість Найтихіший басейнів і шепітних фонтанчиків разюче витонченими і таємничими.

Мистецтво використання води в мавританських садах особливо, коли порівнюєш їх з надмірним достатком садів епохи Ренесансу, яка прийшла слідом, найбільш яскраво проявляється в тому, як стриманість гармонує з відчуттям повноти. Це, більш ніж будь-яка інша характерна риса водного саду допомагає зрозуміти його дух, прихований за зовнішністю. Жоден сад не був спочатку задуманий для споглядання, він був місце для вихваляння природного багатства з всюдисущим дзюрчанням і блиском, розкішшю темно-зеленого листя, відтінками й ароматами олеандрів і троянд. І все ж він зберігав таємниці і мав у своєму розпорядженні до споглядання, в якому пробуджувалось почуття всемірного спокою і задоволеності життям.

Більшість мавританських садів, що дійшли до наших днів були змінені самим різним чином, будь то нові фонтани або нові сорти рослин. Але початкова сила і гармонія їх були настільки сильні, що вони вражають нас також, як наших предків п'ять або шість століть тому. Один з найбільш старовинних садів, Патіо де лос Нараньос (Двір апельсинових дерев) у Кордобі, був створений в 976 році нашої ери. Сад представляв собою нерозділене простір поруч з мечеттю, обнесене прямокутної стіною. Сьогодні почуття єдності мечеті і патіо - і контрасту між темними замкнутими просторами і світлими відкритими ділянками - дещо зменшилося, оскільки були додані стіни, замінили первісні галереї. Незважаючи на таке втручання в задум художника, патіо може бути названо прототипом більшості подальших водних садів. Розцвічують картину три одиночних фонтану, плавно перетікають в павутину вузьких каналів, обплітають дерева.

Змішаний сад в Гранаді, а точніше на пагорбах Серро-дель-Соль, що піднімаються над містом, був спроектований в 13 столітті як літня резиденція правлячої династії. Назва цього саду взято з арабського і означає «Сад Творця» і весь простір розподілено так, що як би обертається навколо одного стрижня. Всюди тут панує атмосфера спокою і таємничості, що, в чималому ступені, досягається через використання водної складової.