З одного дитячого співтовариства: "Як шкода, що до того як дитину народиш, не знаєш що дитина - це людина :) А чи не істота, яка засунув у колясочку і воно там собі бублик жує" Ряд клієнтів до мене приходить з упевненістю, що вони - найжахливіші люди на планеті. Вони в усьому винні. Вони завдають болю своїм близьким, навіть просто проходячи по коридору. Вони дерзят. Брешуть. Приходять не вчасно. Причому завжди і навмисне. Вони нічого не вміють. Їхні батьки - жахливо страждають, і саме їх діти, ніхто інший, в цьому винні.

Зазвичай ми з клієнтом рано чи пізно доходимо до ідеї про те, що якщо у них немає темного замку, натовпу орків, камери тортур і елегантного плаща, то є шанс, що вони не зовсім темні володарі, та й взагалі, судячи з відчуттів, це місце давно зайняте, причому не ними, а авторами ЄДІ і проектувальниками розв'язок на Волгоградському проспекті, але зараз не про це, а про те, як сформувати у дитини комплекс провини.

Почнемо з легкої артилерії. Можна навіть сказати, зі стартових пістолетів: дитинка народилася. Він, зрозуміло, вже все розуміє. Що, ви не вірите? Зуб даю. Все розуміє. Робить тільки, сволота, навпаки. На зло. Я йому кажу "писок", а він - бачте - сильніше кричить. Я його трушу - він ще сильніше кричить. Ні, скажіть, як можна з такою дитиною? Що з нього, вибачте, виросте? Явно ж, що якийсь кошмар. Ні хвилини спокою! І ми це повторюємо день у день. Щодня.

У рік дитинка у нас, скажімо так, вже якийсь. Швидше за все, він вже боїться зайвий раз поворухнутися. Якщо ж ні - продовжуємо. Підключаємо артилерію поважче: варто йому лише сунути небудь сунути в рот або спіткнутися, падаємо в непритомність. Причому - обов'язково - голосно стукаючись головою об тверді предмети, а потім довго і з голосінням хапаємося за серце та інші життєво-важливі органи. На мостах і перехрестях стискаємо руку дитини до болю і повідомляємо йому "якщо ти втечеш, я помру".

У три роки у нас планується криза. Зустріти його потрібно вже у всеозброєнні. Кожне негативістську прояв дитини неодмінно потрібно супроводжувати критикою, голосінням або нотаціями. Якщо вийде - потрібно підключити батька, бабусю, тітку, няню і виховательку. Вони всі повинні говорити приблизно наступний текст: "Ти зовсім матір змучив! Дай їй хоч п'ять хвилин спокою! Куди ти весь час лізеш? Чому ти не можеш бути нормальним, як всі інші діти? ТИ ЩО, ЗНОВУ поворухнутися? Всі телевізор дивляться (наприклад , страшно цікаві новини або, ще краще, серіал про життя самої звичайної рублевской дружини) - і ти дивися ". Повторювати це потрібно набагато частіше. А то у нас нічого не вийде. Ще одна безвідмовна схема - наряджати дитину у все біле і відправляти гуляти. Бажано - у селі. Бажано - там, де немає гарячої води. І дуже сильно лаяти, якщо забрудниться. З формулюваннями "Зовсім мати не шкодуєш" і "Ти ж знав, що у мене алергія на порошок, мені не можна прати руками!".

Чим дорослішою дитина - тим більше потрібно нарощувати темп. "Ми в тебе вклали всі свої надії", "Ми думали ти виростеш, людиною станеш, нам допомагати будеш, а від тебе одні неприємності". Обов'язково потрібно говорити, що без дитини нічого не вийде, що всі добробут сім'ї тримається на його плечах, а ще - постійно підкреслювати, що "я - бідна жінка, сама нічого не можу, добра і всі цим користуються". Важливо тільки, щоб ніхто дитини не запитав, як всі ці люди жили до його народження. А то він почне підозрювати недобре, а саме - що вони жили, зустрічалися, вчилися і влаштовувалися на роботу зовсім навіть без його участі, тому що були вже тоді повнолітніми і дієздатними. А це суперечить нашому бажаного результату, а саме - чистому і беззастережному почуттю провини. ЗА ВСЕ. Ще дуже добре, якщо перша дитина в сім'ї помер. Зрозуміло виключно заради того, щоб наступний жив за двох. Ще краще, якщо мама (або тато) занапастив (а) заради дитини навчання, роботу або особисте життя. Це особливо допомагає.

У результаті ми отримуємо самого незручного, затиснутого і невпевненого в собі людину або ж - навпаки - героя сім'ї, з почуттям провини і відповідальності за все в цьому світі оптом і в роздріб. І каплицю чотирнадцятого століття теж він розвалив.

Тепер про те, навіщо вони це роблять. На насправді, не дуже усвідомлено. Власне, епіграф до цього посту обраний не випадково: розуміння того, що дитина - це майбутній чоловік, у багатьох мам не було. Їм здається, що дитина - це такий ідеальний пупс, з пришестям у світ якого все стане ідеально і чудово. І вони будуть такі гарні йти по вулиці з коляскою, а всі будуть перешіптуватися "ВОНА Ж МАТИ! ВОНА Ж НАРОДИЛА! ВОТ Ж МОЛОДЕЦЬ!". У реальності, як неважко здогадатися, відбувається щось протилежне. Дитина - живий, часто незручний і зі своїми уявленнями про час, сні,
їжі і тому, чого він хоче. У результаті мати розчаровується, втомлюється і - зривається. А дитина все це запам'ятовує. Плюс діти з почуттям провини рідко йдуть з дому, часто піклуються про своїх близьких, навіть якщо їм складно. Зазвичай у них або такий комплекс неповноцінності, або така завантаженість роботою, що вони не можуть побудувати ніяких відносин і залишаються жити з батьками. І тут батько підтримує схему, кажучи: "О, ми все для тебе зробили, а ти ... не вийшов".

Це гарна модель маніпуляції. Причому якщо запитати цього батька в лоб, він буде запевняти, що планував виростити цілісну і гармонійну особистість, вільну і прекрасну. А якщо йому сказати, що весь цей час він робив рівно зворотне, і у нього - нормальна дитина, просто затюканий, жахливо образиться.

У терапії робота з цим станом займає від року. Частіше - довше.