Її майже списали ще до Олімпійських ігор. В інтерв'ю, які щедро роздавала на протязі всього сезону старший тренер збірної країни Валентина Родіоненко, постійно проскакувало,
що абсолютна чемпіонка світу-2010 Алія Мустафіна вже зовсім не та, що раніше. Що вона так і не змогла відновитися після травми. Що стала боятися змагань і складних елементів. Що якщо зуміє "зачепити" у Лондоні хоча б бронзу на брусах - це буде стелею її можливостей і межею мрій.
Мустафіна ж повернулася героїнею. По суті, саме вона врятувала свою команду від поразки, вставши за неї на всіх чотирьох снарядах, хоча повинна була виступати в командній першості лише на двох. За загальним сріблом послідувала бронза, завойована в багатоборстві, потім золото на брусах і ще одна бронза - у вільних вправах. Завоювати в Лондоні чотири олімпійські нагороди не вдалося більше ніякої іншої гімнастці ...
***
- Одна тут зайва, не знаходите? - Мама Мустафін обережно розкладає переді мною медалі дочки і жартівливо міркує вголос: - З цими трьома все зрозуміло: золота, срібна, бронзова - повний олімпійський комплект. А куди ще ось цю бронзову приткнути?
Я машинально стежу, як руки моєї співрозмовниці тасують нагороди на поверхні столу, немов граючи медалями в "п'ятнашки", і думаю про те, що "ще ось ця бронзова" - четверта, завойована Алієй у вільних вправах, - буде, мабуть, поважче, ніж золота, отримана гімнасткою на брусах. Адже за великим рахунком у Мустафін взагалі не було шансів піднятися в цьому виді програми на п'єдестал.
- Лена, як ви витримали все це, дивлячись на свою дитину, виступаючого на Олімпійських іграх і розуміючи, що нічим не можете допомогти? Як це взагалі можна було винести?
- Так я й не дивилася ...
Молода красива жінка піднімає на мене очі, в яких все ще плескаються відгомони пережитих хвилювань, і я розумію: вона сама ще не відійшла від Ігор і нічого не встигла усвідомити.
- Вдома тільки наша молодша телевізор включала, - продовжує Олена. - Чоловік взагалі з Москви на час Ігор поїхав - до родичів. Я ж не могла себе змусити навіть глянути на екран. Коли Алія виступає в змаганнях, мені завжди здається, що мій погляд може якимось чином передатися їй і перешкодити. Взагалі ловлю за собою таке: варто увійти в кімнату, коли по телевізору транслюється футбол за участю збірної Росії, нашим тут же забивають гол. Ще я постійно боюся того, що Аля отримає травму. При цьому в глибині душі протягом усіх її виступів у Лондоні я чомусь була спокійна. Знала, що вона добре готова. А в таких випадках вона завжди дуже впевнена в собі.
- Алія, а як почувала себе ти, виступаючи на Іграх?
- Дуже сильно втомлювалася. До початку змагань нам з дівчатками всього один раз вдалося вибратися в магазин, який розташовувався поруч з олімпійською селом. Купила додому якісь сувеніри, гуртки, дещо з одягу, трошки причепуритися - туфлі, плаття. А потім як закрутилося ... У перший день пройшла всі снаряди в кваліфікації. У другий день - знову все чотири снаряди, вже в командній першості. Потім фінал багатоборства. Потім ще два дні фіналів - спочатку на брусах, потім у вільних вправах. Було дуже важко дотерпіти до кінця. Я адже повинна була виступати за команду тільки на двох снарядах - в опорному стрибку та на брусах. Але після кваліфікації мені сказали, що потрібно готуватися до того, щоб виступити у всіх видах.
- З чим було пов'язане таке рішення?
- На колоді у нас повинна була виступати Настя Гришина, але вона відмовилася навідріз: сказала, що боїться виходити на снаряд. Маленька ще. Їй справді було дуже страшно. Ну а у вільних вправах у мене був у кваліфікації другий результат в команді ...
***
- Ти дійсно стала боятися виступати, коли повернулася на поміст після травми?
- Єдиний страх, який у мене іноді виникає, пов'язаний з тим самим опорним стрибком "два з половиною гвинта", на якому я отримала розрив колінних зв'язок. Коли я добре себе почуваю, страху немає. Він з'являється, якщо я починаю втомлюватися і розумію, що можу не зробити стрибок добре. Немає стовідсоткової впевненості: тому якщо я заходжу на стрибок і відчуваю, що не дуже добре потрапила на відштовхуванні "в руки", то роблю не два з половиною гвинта, а тільки два.
- Тобто рішення, який саме стрибок буде виконаний, приходить уже в польоті?
- Так. Знаю, що не всі спортсменки вміють так чітко все прораховувати в повітрі, але в мене це виходить досить добре.
- Тебе нервували розмови про те, що ти вже не така сильна, як два роки тому?
- Було таке. Я постійно чула, що травма сильно вибила мене з колії, що я втратила цілий рік, що якщо хто і є лідерами команди, так це Віка Комова і Настя Гришина. Хоча у Віки були свої труднощі: вона стала дуже швидко зростати, а м'язи за зростанням не встигали. Пішли якісь травми, з'явилася невпевненість, і все це ніяк не закінчиться - кістки з м'язами ніяк між собою не домовляться.
- Так адже і у тебе перед Іграми все боліло?
- Так. Особливо сильно окістя. Сказали, що потрібно робити операцію. Але оскільки до Олімпіади залишалося вже зовсім мало часу, вирішили потерпіти. Навесні сильно боліла спина. Половину лютого і весь березень я взагалі нічого не могла робити на тренуваннях. Мені було боляче лежати, сидіти, ходити. Але потім стало легше.
- А в тебе самої було відчуття, що суперниці дійсно пішли вперед так далеко, що їх вже не наздогнати?
- Насправді немає. Я дивилася всі змагання і чудово розуміла, що ніхто з гімнасток не робить нічого такого, що могло б мене здивувати. І що якщо в мене вийде відновити ті програми, які були до травми, то зумію боротися з ким завгодно.
Але тренерів я десь розуміла: у нас в збірній ще не було випадку, щоб хтось із спортсменок відновлювався так довго.
- Так адже в світовій гімнастиці взагалі не було прецеденту, щоб спортсмен успішно повертався після повного розриву передніх хрестоподібних зв'язок.
- І це теж так. Місяців вісім після операції я не стрибала взагалі. Лікарі категорично мені це заборонили. Я намагалася умовити свого тренера (Олександра Александрова. - Прим. Є.В.) хоча б спробувати почати стрибати раніше, думала навіть про те, що, якщо дуже постаратися, можна встигнути підготуватися до чемпіонату світу в Токіо. Але Олександр Сергійович досить категорично сказав, що всі розпорядження лікарів мають бути виконані досконально.
Думаю, до речі, що саме тому мені дійсно вдалося повністю відновитися. Всі інші тренувальні вправи, що не вимагають навантаження на ноги, я робила. Комбінацію на брусах, наприклад, відпрацьовувала від початку і до кінця - з приземленням в поролонову яму, постійно підкачувати м'язи: займалася навіть по вечорах у готелі - на сходовій клітці. Але, знаєте, коли спортсмен півроку не стрибає, тут хочеш - не хочеш засумнівався в його силах.
- До мене неодноразово доходили розмови про те, що тебе збираються передати іншому наставнику, оскільки Александров є старшим тренером жіночої збірної. Ти знала про це?
- Так. Мене багато разів запитували, чи розумію я, що старший тренер не може мати особистих учнів?
- І що ти думала на цей рахунок?
- А кому мене могли віддати? У кожного з тренерів є свої спортсменки, я й не потрібна була нікому, крім Александрова. Тим більше - без стрибків.
- Не боялася, що тренер від тебе відмовиться сам?
- Знала, що не відмовиться ...
***
До Александрову дочка колись відвів Фаргат Мустафін. Сам він - дворазовий чемпіон світу та бронзовий призер Олімпійських ігор-1976 з греко-римської боротьби - виріс в ЦСКА, в борцівському залі, який розташовувався прямо над гімнастичним, на другому поверсі одного і того ж будівлі.
- Ми з Сашею багато тренувалися по-сусідству, - розповідав Мустафін. - Потім він став великим тренером, я стежив за його учнями. І за Димкой Білозерчевим, і потім за дівчатками. Так що знав, до кого звертаюся.
- Олександре Сергійовичу завжди стояв за мене горою, - неголосно підхоплює Алія. - У всіх ситуаціях, що б не траплялося.
- Ви з ним спрацювалися відразу?
- Перші півроку було моторошно важко. Я валяла дурня, він терпів.
- А навіщо валяла дурня?
- Так адже Александров повернувся в Росію, щоб працювати з жіночою збірною. От і вийшло, що разом з ним я відразу потрапила на "Озеро Кругле". А там три тренування в день. Для мене це було дуже незвично - дуже втомлювалася. Не чекала, що там до такої міри важко.
- У збірній тебе прийняли відразу?
- Ні. Дівчата досі згадують, як сильно тоді мене ненавиділи. Я з дитинства звикла скрізь ходити одна, і з боку це, напевно, сприймалося як зарозумілість. До того ж я вигравала майже всі змагання, в яких брала участь. Так що на "Круглому" знадобилося місяці три, щоб стати в команді своєї. Зараз сміємося, згадуючи ту "війну".
- Як на це дивилися батьки?
- Я ж сам спортсмен, - включається в розмову Фаргат. - Розумів прекрасно: щоб досягти результату, треба сидіти на зборах і орати, орати, орати ...
- Шкода не було доньку?
- ... Було. Але Александрову я відразу сказав: "Саш, валідол купуй. І побільше. Без валідолу інфаркт тобі від роботи з Алієй забезпечений".
Характер у неї - не дай бог. З іншого боку, вона дуже ранима людина. Іноді небудь скажеш, вона очима ка-ак палахкотітиме ... І відразу розумієш: стоп, щось не те сказав ... У нас в боротьбі все набагато простіше: тренер дав завдання - значить, йди і роби. А з дівчатками все по-іншому: треба розмовляти, вмовляти, пояснювати, переконувати ...
- Які якості в характері доньки представляються вам, як спортивному людині, найбільш цінними?
- Відданість справі та відвертість. І спортивна злість, вміння змагатися. Я одного разу прийшов на "Динамо", коли там були якісь дитячі змагання. І раптом зрозумів, що Алія мене не помічає, незважаючи на те, що я підійшов до неї майже впритул. Вся уже в собі: розминається, повторює якісь рухи, я кричу: "Аля! Аля!" - А вона навіть голову в мою сторону не повернула. Тоді я і зрозумів, що вона вже не дитина, а боєць.
- Александров, пам'ятається, говорив: якщо Аліє щось не подобається, вона здатна годинами стояти в залі, не рухаючись, і мовчати. Це так?
- Це в дитинстві тільки було, - заперечливо включається в розмову Алія. - Сам Александров мені сподобався відразу, як тільки я його побачила. Зовні він дуже схожий на тата. Напевно тому в глибині душі я відразу відчула, що йому можна довіряти.
- Ви сваритесь на тренуваннях?
- Звичайно. З приводу чого завгодно. Припустимо, у мене щось не виходить, або тренер щось не так сказав. Можемо по три-чотири дні не розмовляти.
***
- Коли ти стала абсолютною чемпіонкою світу в 2010-му, чи була ревнощі з боку інших спортсменок?
- Ні, абсолютно. У Роттердамі у нас була така класна команда, така "міцна" - ми тільки з'явилися в залі, а вже на наступний день всі говорили про те, що росіяни приїхали вигравати. І за мене все дуже там раділи. Та я й сама була абсолютно впевнена в тому, що не програю.
- А як почувала себе у фіналі на брусах в Лондоні?
- Мені пощастило в тому, що бруси я робила після китаянки, після Елізабет Тведдл, після Віки Комов. Бачила, що всі вони помилялися, і розуміла, що з їхніми оцінками можна легко боротися. Тим більше що в багатоборстві я отримала на брусах найвищу оцінку. Коли закінчила комбінацію в "доскок", встигла подумати, що це - величезна перевага. І що, напевно, медаль буде золотою. Але коли чекала оцінок, вже про це не думала. Просто чекала в якомусь заціпенінні - і все.
- Найпоширеніша тема стосовно до вашого виду спорту це суддівство. Про це говорять постійно і багато. Як говорили, наприклад, на чемпіонаті світу в Токіо, де Віка Комова програла багатоборстві.
- Віка сама дала тоді привід. Природно, що до неї тут же причепилися. Могли зняти 0,1, а зняли 0,3. Це, на жаль, в гімнастиці в порядку речей.
- А як судили в Лондоні тебе?
- Дуже добре. Від своєї оцінки в фіналі вільних вправ я взагалі була в шоці. Тому що отримувала такі бали тільки один раз - на чемпіонаті світу в Роттердамі.
- Але хоч коли-небудь у тебе був привід сказати або хоча б подумати, що тебе засудили?
- Тільки одного разу - на чемпіонаті світу в Роттердамі на опорному стрибку. Мені неправильно порахували базову оцінку, але протест з цього приводу у керівництва команди не прийняли, пославшись на те, що він поданий із запізненням. Хоча запізнення склало всього 30 секунд. А на Олімпіаді в командній першості у хлопчиків, де Україна спочатку зайняла третє місце, а Японія - четверте, японці теж подали протест пізно - набагато пізніше визначеного. Тоді взагалі все говорили про те, що Кохею Учімуре не повинні зарахувати зіскок ні за яких протестах - він його не зробив. І все одно оцінку поміняли.
- Ти відчувала в Лондоні, що за тебе навіть хворіють по-особливому?
- Насправді я взагалі ні про що не думала, крім того, щоб від початку і до кінця робити свої комбінації. Але відчуття від трибун йшло тепле, приємне.
- У вашому виді спорту гімнастки в ході змагань змушені постійно перебувати біля помосту. Тобто все, що відбувається на снарядах, відбувається у вас на очах. Це не створює додаткового напруження?
- У дитинстві я не любила дивитися, як виступають інші. А коли виросла, стало все одно.
- А де в твоєму уявленні проходить межа між дитинством і "коли виросла"?
- Напевно, це ті самі півроку, коли я спочатку кинула гімнастику, а потім почала тренуватися в Александрова.
***
- Фаргат, коли на Іграх в Монреалі боровся ти сам, міг виграти золото, а не бронзу?
- По силам - міг.
- А чому програв?
- Це довга історія. У категорії 57 кг на тих Іграх боровся югослав Іван Фргіч. І Міжнародну федерацію боротьби тоді очолював югослав - Мілан Ерцеган. Наша категорія була єдиною, де Югославія могла всерйоз претендувати на перемогу. І судді почали працювати "на Фргіча" - натуральна "похоронна бригада" навколо килима сиділа.
Мені тоді ніхто про це не сказав. Можливо, я б і налаштовувався на поєдинки по-іншому, якби все знав наперед. Суддям же треба було будь-якими способами вибити мене, фіна і поляка. Спочатку боротися з фіном вийшов я і програв: мені вже в першому періоді дали два попередження за пасивність, чого раніше взагалі ніколи не траплялося, а за третє по існуючим тоді правилами борця взагалі могли зняти. Потім фін боровся з поляком і теж програв. А потім я виграв у поляка.
Загалом, у фінал ми вийшли втрьох: я, югослав і фін. Але правила тоді були такі, що навіть перемігши Фргіча, я міг зайняти тільки друге місце: піднятися вище не дозволяв рахунок попередніх сутичок.
І тут до мене заявилася ціла делегація дуже високих керівників. Пояснили, що ввечері крім мене належить боротися ще трьом нашим спортсменам, причому у всіх трьох категоріях - за золото. І що отримати ці медалі буде дещо простіше, якщо "здати" категорію 57 кг.
Мені насправді було вже без різниці, срібло я отримаю або бронзу. Це зараз я почав розуміти, що будь-яка олімпійська медаль - велике досягнення. Тоді вважав інакше: або золото, або все одно що. А начальникам сказав, що виходити і програвати не стану. Нехай знімають через травму.
Так все і зробили: травма - технічна поразка - третє місце.
- Важко було від усього цього відходити?
- Дуже. Їхав-то найсильнішим. А повернувся ніким. Єдиною людиною, хто тоді до мене підійшов, був тодішній головний тренер Віктор Ігуменів. Він мені і сказав, що для збірної я в Монреалі зробив більше, ніж будь-який інший спортсмен.
- Чому ви не захотіли поїхати вболівати за доньку в Лондон? Не було можливості?
- Можливість була - через Союз спортсменів. Але я просто злякався, що можу перешкодити. Напевно не витримав би, подзвонив Альці, сказав би, що приїхав. А їй не потрібно було цих переживань. Як не крути, зайвим я там був. Зовсім ...
***
- Алія, знаходитися в олімпійському селі тобі було комфортно?
- Не до такої міри, звичайно, як на "Круглому", але у нас в квартирі, де ми жили з дівчатками вп'ятьох, було дуже добре. У нас же ще такий вік, коли хочеться проводити більше часу з подругами, а не з рідними.
- Чи означає це, що ти сумуєш за "Круглому", коли виїжджаєш з бази додому?
- Так. За три роки я занадто звикла до того, що основна частина мого життя проходить саме на базі. Там все є, все зручно. Тусовки та гулянки я не дуже люблю. Набагато більше задоволення отримую від того, що у вихідний можна цілий день валятися в ліжку з комп'ютером.
- За життя ти - ледача людина?
- Ну, скажімо так: я не люблю робити те, без чого можна обійтися. Хоча все, що потрібно, завжди виконую досконально.
- Свою подальшу спортивну життя ти з тренером обговорити встигла?
- Ще ні. Але для себе вирішила, що буду продовжувати тренуватися.
- А що у тебе з навчанням?
- Школу я закінчила, вступила до університету Губкіна на економічно-правовий факультет. Зі школою було простіше: ми вчилися на "Круглому", там же складали випускні іспити.
- Судячи з того, як чітко і грамотно ти будуєш фрази, вчилася добре?
- Без трійок. Насправді я останнім часом почала задумуватися про те, що потрібно якомога більше читати. Помітила, що не з усіма людьми в мене виходить нормально розмовляти.
- У якому сенсі?
- У прямому. На "Круглому" коло спілкування гімнастичний. Для того щоб розуміти один одного, багато слів не потрібно. А от коли доводиться спілкуватися з тими, хто від спорту далекий, я деколи ловлю себе на тому, що не завжди можу знайти потрібних слів, щоб висловити свою думку.
- Ти вже встигла відчути, що життя стає іншою?
- Стало просто більше уваги. Для мене насправді це важко, тому що я взагалі не люблю бути в центрі уваги. Звикла, що їжджу собі на метро, ніхто не дізнається.
- У звичайному житті ти їздиш по місту ненакрашенная?
- Майже. І розпускаю волосся. Мені здається, якщо я за звичкою заберу їх в хвіст, одразу всі почнуть впізнавати. Взагалі я з жахом думаю про те, що мене можуть почати дізнаватися в метро.
- А машину ти не водиш ...
- Ні. Але тато обіцяв навчити.
