«Вікінг-1» і «Вікінг-2», що висадилися на Червоній планеті 36 років тому, мали мініатюрні лабораторії, які повинні були проаналізувати марсіанський грунт на наявність в ньому слідів життя.
Точніше, як з'ясувалося, їх націлювали на пошук в грунті слідів ... земного життя.
В одному з дослідів мікролабораторія марсоходів змішали марсіанський грунт з водою з різними мікроелементами і отримали різке зростання (в експериментальній камері) концентрації кисню, вуглекислого газу і трохи азоту. Такого роду процес не спостерігався в контрольних зразках, попередньо стерилізованих високою температурою. Абсолютно ті ж результати отримав «Вікінг-2», що висадився в 6400 км від першої машини. Однак все це було визнано не мають значення, тому що інший інструмент мікролабораторія, покликаний виявити сліди органіки в зразках марсіанського грунту, не зміг цього зробити. «Кирпичики» життя в тому вигляді, в якому їх уявляли собі творці «Вікінгів», виразно були відсутні на Марсі. Кілька дослідників висунули у зв'язку з цим припущення, що шукати треба було «цеглинка» марсіанської, а не земного життя.
Експеримент Labeled Release, в якому було отримано збільшення концентрації кисню і вуглекислого газу, треба було якось пояснити, і в 1970-ті його приписали наявності в грунті гіпотетичного пероксиду водню, вкрай нестійкого з'єднання, здатного існувати відносно короткий час. При змішуванні з рідинами він розклався на кисень і воду (?). Але лабораторні експерименти, проведені на Землі, не змогли отримати такий результат з порід, змішаних з пероксидом водню. У 2007 році Джуп Хоуткупер (Joop Houtkooper) з Гіссенского університету (Німеччина) припустив, що насправді тести в мікролабораторія «Вікінгів» взагалі не могли виявити сліди марсіанської органіки, так як попередньо знищили відповідні мікроорганізми. Згідно з його гіпотезою, марсіанські бактерії мали водо-пероксид-водневий метаболізм, і він не виніс «сприятливого», на думку розробників мікролабораторія «курячого бульйону», яким полили зразки грунту. Більш того, контакт з водою просто вбив бактерії з великою вміст пероксиду водню.
«Вікінги» не знайшли життя на Марсі, тому що попередньо вбили її
Зареєстрований зростання вмісту кисню і діоксиду вуглецю був наслідком руйнування клітинних мембран і викиду їх стрімко окисляющегося вмісту в експериментальній камері. Слідів життя в наступних тестах не можна було виявити, так як життя попередньо була вбита обприскуванням водою, покликаної стимулювати її прояви. Це сталося в першу чергу тому, що тести були «заточені» під пошук життя виключно земного типу - що у відношенні Марса була дещо недоцільно, зазначав учений.
Потім «Фенікс» і зовсім виявив на Марсі перхлорати в грунті. Точніше, їх сліди (хлорметан і дихлорметан) відшукали ті ж «Вікінги», ось тільки, як і у випадку з водою, знайденої американцями в місячному грунті, було негайно вирішено, що це забруднення земного походження (хлорметан на Землі тоді широко застосовувався як охолоджувач ), а зовсім не сліди марсіанських перхлоратів.
Наявність перхлоратів, здатних стати серйозними окислювачами, могло бути спусковим гачком для знищення марсіанського життя в аналізувалися зразках грунту навіть в тому випадку, якщо вона копія земний. При низькій температурі присутність перхлоратів не впливало на вміст органічних речовин, однак при нагріванні перхлорати активно реагують з органікою, що руйнує її. Більш того, в результаті таких реакцій, як показали експерименти, проведені після знахідок «Фенікса», виділяється як раз хлорметан - на зразок того, що відшукали «Вікінги».
Нарешті, як ми вже писали, новий аналіз даних по грунту, дослідженому «Вікінгами», показав, що він занадто складний, щоб можна було говорити про його небіогенном походження. Так що бактеріальна життя на Марсі цілком можлива, але от шукати відповідними методами її ми поки не навчилися.
Що ж робити? Як організувати пошуки позаземного життя так, щоб отримати її конкретні свідоцтва, не знаючи заздалегідь, як вони будуть виглядати? Якщо не тільки біологія, але й хімічний склад грунту Марса в цілому дуже незвичні, і, не знаючи їх детально заздалегідь, важко провести тест, який однозначно довів би існування життя на Червоній планеті?
Нова спроба марсохода Curiosity, який в цьому серпні спробує знайти сліди життя на Марсі, спланована в абсолютно іншому ключі: замість експериментів, здатних дати результат, тільки якщо ми уявляємо собі можливість такого результату, ниненій підхід більше сконцентрований на спостереженні.
Справа в тому, що в останні роки увагу дослідників привернув дивна річ - вкрай низький термін життя метану в атмосфері Марса і його географічно нерівномірний розподіл (над певними районами планети його більше, а десь майже немає). За розрахунками дослідників з Сорбонни (Франція), щоб метан міг бути розподілений в атмосфері з буйними вітрами (як на Марсі) нерівномірно, він повинен мати час життя не більше ніж в 200 днів. Стандартним процесом розкладання метану в земній атмосфері є фотохімічний. Одна біда - він вимагає декількох століть. Значить, щось знищує метан Марсі в сотні разів швидше, ніж на Землі, причому тільки біля самої поверхні. Хоча самі французи припустили, що це результат окислення перхлоратами грунту, в науковому співтоваристві прочитай відразу виникло законне питання: як же перхлорати ще не прореагували (за мільйони років свого існування) з метаном без залишку, адже про поточні процесах, які могли «напрацьовувати» перхлорати в марсіанському грунті, нічого невідомо.
«Вікінги» не знайшли життя на Марсі, тому що попередньо вбили її
«Вікінги» намагалися стимулювати розвиток марсіанських бактерій такими методами, які угробили б і життя земного типу, і гіпотетичну водопероксідную. Врахований чи урок, або ми і знову будемо досліджувати скляний посуд молотком?
Тоді ж виникло резонне припущення, яке можна умовно назвати гіпотезою CH4 + O2 ? HCHO + H2O (метан, окислюється киснем, утворює формальдегід і воду). Іншими словами, хтось (хемотрофи) окисляє метан біля самої поверхні, в той час як інші бактерії його виробляють, - інакше метан з його надкороткі терміни життя вже давно на Марсі скінчився б, бо його абіогенного напрацювання оцінюється як дуже низька.
Головне ж - зонду ЄКА вдалося виявити в марсіанській атмосфері формальдегід, який утворюється при такій гіпотетичній реакції. Абіогенний механізм виробництва формальдегіду в умовах Марса поки невідомий, що дає якусь надію на його біогенне походження.
Як же виявити учасників такого гіпотетичного циклу окиснення метану? Є спосіб. На Землі бактерії, що виробляють метан, використовують у своїх молекулах ізотоп вуглець-12, воліючи «не помічати» вуглець-13. Домінування вуглецю-12 в грунті четвертої планети буде свідчити про те, що життя на Марсі - хоча б і у формі бактерій - все ж існує.
